Ранок 24-го лютого змінив життя кожної української родини, а перед українськими матерями постало складне рішення щодо порятунку дітей шляхом виїзду за кордон, адже в Україні не було жодного безпечного регіону через російські ракети. Яким був шлях і як допомагали вимушеним переселенцям читайте з перших вуст.
"Як усі українці, 24 лютого я прокинулась від вибуху і страшної новини, що війна почалась. Я відразу ж поїхала додому до батьків. У той день моя сім’я була в паніці і ми не могли прийняти цей факт війни. Мої племінники ( Соломія - 2 роки, Марк - 3 роки) були у батьків в Україні, в той час як сестра була із чоловіком в Домінікані у відпустці «мрії». Я розуміла, що правильним рішенням буде виїжджати в Польщу, де сестра із сім'єю живе вже понад 10 років. Відповідно, дітей потрібно завезти до їх дому. Мої батьки і сестра дуже хвилювались за шлях, адже у перші дні війни це було дуже небезпечно. Однак нам завжди зустрічались добрі і щирі люди, які допомагали подолати цей шлях.
До прикладу, на українському митному пропуску завжди була їжа, яку надала Польща. Там було все необхідне: вода, бутерброди, печиво, дитяча суміш і навіть іграшки. Тому можна було поїсти за довгі безсонні дні і ночі.
Коли ми приїхали до місця призначення, через декілька днів побачили, що діти захворіли і відповідно поїхали до лікаря. У цьому нам допоміг польський друг моєї сестри тим, що підвіз нас до місця призначення. Та більше мене вразило те, що лікарка не взяла жодних коштів за прийом коли дізналась, що діти отримали перехолодження через перетин кордону з України. Через декілька днів приїхала сестра із її чоловіком та ми почали вирішувати, куди прямувати далі.
Мені пропонували роботу у громадській організації у Польщі, та ми вирушили у Францію. У день прильоту до Парижу, нам одразу показали, де пункт першої допомоги для українців. Там було усе першої необхідності, а саме : вода, снеки і роздавали безкоштовні квитки аби добратись до міста. По прибуттю до Тулузи, я почала шукати усі можливості для вступу на магістратуру. Почала ходити на зустрічі із представниками і досліджувати інформацію, зібрала дуже багато документів для подачі і поки чекаю на відповідь.
Також у Тулузі організовано багато різних ініціатив допомоги, як безкоштовні обіди, видача продуктів і інформаційні зустрічі від української асоціації. Завдяки різним групам у соціальних мережах я познайомилась із багатьма українцями, які зараз стали хорошими друзями.
Та найбільше мені пощастило із тим, що я не сама, а маю підтримку завжди. Дуже рада, що до війни доля звела із Девідом, який нині показує себе із найдобрішої сторони та постійно підтримує мене в усіх моїх питаннях. А його сім’я стала мені ще одним островом, де завжди допоможуть і приймуть.
Тому нині я можу сказати, що дійсно світ із нами, усі цивілізовані народи із нами. Це відобразилось на молодіжному обміні в Норвегії, де ми показували нашу культуру і ділились реаліями - кожен підтримував як міг. Один хлопець із Словенії завжди обіймав у рандомний час, так він виражав свої слова. Інша дівчина із Бангладешу підтримала особистою розмовою. Їй було щиро цікаво, що відбувається в Україні. Учасник із Туречинни був поруч під час напливу емоційної хвилі і на наступний день показав красу Норвегії.
В кінці хочу сказати, що найцінніша річ зараз - це люди. Саме вони завжди допоможуть у скрутну хвилину і порадіють у щасливу. Тому наразі, я, як і всі, працюємо на перемогу🇺🇦"